Добавити новину	Добавити підприємство	Добавити оголошення	Добавити вуз

Індичка належить до ряду курячих, родини індичок, роду північноамериканських. Своє походження вона бере із західної півкулі. Одомашнено індичок місцевим населенням СІНА. Дикі види птиці роблять гнізда прямо на землі. Весною самки відкладають 15—20 яєць. Іноді вони виводять індичат і восени. Трапляється, що дикі самці приєднуються до зграй домашніх індичок. Відзначають, що потомство, отримане від схрещення домашніх індичок з дикими самцями, відзначається гарною життєздатністю, витривалістю. Індички мають велику живу масу, міцні ноги, сильні крила, швидко бігають і можуть злітати на високі дерева. В Європу вперше індички були завезені іспанцями. Птахи швидко поширились на всій європейській території, і сьогодні їх розводять майже на всіх континентах земної кулі.

З часу появи індичок в Європі виведено кілька їх різновидів, у тому числі норфольські чорні, кембриджські бронзові, білі австрійські, палеві, блакитні, дрібні бельгійські різного кольору. Найбільш поширеними вважаються бронзові індички, в основному широкогруді, білі голландські, білі белствільські, наррагантсетські червоні, чорні та аспідні.

За своїми біологічними ознаками індички схожі з курами. Розводяться виключно як велика м’ясна птиця і в цілому плані мають чудові якості. Індички добре розводяться в регіонах з помірним кліматом, але погано переносять велику спеку та сильний холод. Вони зовсім не переносять вогких місць, надають перевагу вільним вигулам, зарослим пустирям, світлим лісовим галявинам, дрібноліссю. Домашніх пород індичок виведено небагато, і розрізняються вони між собою головним чином за кольором пір’я.

Індичка — найбільша сільськогосподарська птиця. Індики великих широкогрудих пород досягають маси 20 кг, але відомі випадки вирощування їх до маси 30—35 кг. Незважаючи на те що індичка належить до тієї ж родини, що і фазан, кури та цесарки, вона більше схожа на дрофу, ніж на курку.

На голові в неї на неопереній шкірі замість гребеня знаходяться м’ясисті бородавчаті нарости («корали»). На лобі також є бородавчатий носовий відросток. Розміри «коралів» і носового відростка пов’язані зі статтю. В індичок вони набагато менші, ніж в індиків, у яких під час збудження вони наливаються кров’ю та збільшуються в кілька разів. Ознаки роздратування в індика — також підняття рульових пер хвоста у формі віяла, розгорненість махових пер крил, ходіння його кругом і видавання клекочучих звуків. В індиків на грудях росте пучок ниткоподібних пер, а на цівках після досягнення статевої зрілості виростають шпори.

Залежно від породи індички легше індиків на 35—50%. У гірських селищах і хуторах можна використовувати природну властивість індичок охоче збирати шкідників з рослин садових і польових культур.

Широке розведення індичок у домашніх умовах у багатьох країнах збереглося досі через простоту та високу ощадливість утримання птиці. В сприятливих кліматичних умовах для індичок достатньо зробити навіс для гніздування та нічного відпочинку. У вегетаційний період годувати їх можна не частіше одного разу на день. Природне прагнення відшукувати корм використали для знищення шкідників польових культур.

Певною незручністю розведення індичок є чутливість індичат до 9-тижневого віку до холоду, підвищеної вологості та різким змінам погоди, що спостерігаються у нас з ранньої весни до початку літа. В деяких державах пір’я індичок використовують для виготовлення постільного приладдя і з декоративною метою.

В умовах великого виробництва почали виводити скороспілих широкогрудих індичок з метою отримання дієтичного м’яса, багатого на білки, у вигляді напівфабрикатів, дієтичної шинки, ковбас та інших виробів.

Розведення індичок в особистому господарстві має значення для тих птахівників, яким за різними причинами потрібні дієтичні різновиди м’яса, але для цього у них повинні бути потрібні умови.

Індичок, яких розводять на території країн СНД, класифікують за походженням і породами: американські (білі та бронзові), англійські (білі), голландські (білі), радянські (білі та бронзові північнокавказькі, білі та бронзові московські, чорні тихорецькі, кубанські, сталінградські) та місцеві.

Бронзові індички. Оптимальна жива маса молодих самців — 7—7,5 кг, самок — 4,5—5 кг, несучість — 50— 100 яєць. Індички відзначаються високою заплідненістю яєць, доброю виводимістю та життєздатністю молодняка. Птиця має красиве пір’я: у самців на шиї та верхній частині грудей пір’я чорного кольору з червонувато-зеленим полиском, на нижній частині грудей з оксамитово-чорним відтінком; пір’я спини чорне, але з широкою блискучою смугою з бронзовим полиском; у верхній частині стегна пір’я з більшим облямовуванням; рульові пері (хвоста) — чорні з вузькими поперечними бурими смугами, на кінці блискуча смуга з бронзовим полиском і червоним обідком; кінці пер білі, махові пера (крил) —чорні з білими смугами. Особливістю пір’я самок є те, що пера махові, спини та грудей з білим облямовуванням. Дзьоб в індичок та індиків бурувато-жовтий, біля початку значно темніший; очі тем-но-карі; плюсна в молодих птахів чорні, в дорослих — чорнувато-рожеві; голова, шкіряний наріст і корали у самців червоного кольору, який може переходити в білий та яск-раво-синій.

Бронзові широкогруді індички. Породу виведено птахівниками шляхом тривалої селекції. Жива маса дорослих самців — 15—16 кг, самок — 1—9 кг. Рекордна маса бронзових широкогрудих самців досягає 35 кг. Середня жива маса індичат цієї породи у віці 90 днів — 4,4 кг, а в 120 днів — 6,6 кг (при витратах кормів 1,5—2 кг на 1 кг приросту). Оптимальний вік забою для самців — 161 — 167 днів при досягненні живої маси 13—14 кг, для самок— відповідно 154—160 днів, при вазі 7—7,5 кг. Несучість їх відносно невисока — 55—60 яєць. Ця порода відповідає сучасним вимогам інтенсивного індиківництва, але не пристосована до пасовищного утримання. Вона широко використовується під час створення високопродуктивних пород, ліній та кросів індичок, зокрема бронзових північнокавказьких і московських.

Північнокавказькі бронзові. Породу створено шляхом схрещування місцевих індичок з бронзовими широкогрудими. Цей птах має свої характерні ознаки: тулуб видовженої форми, груди глибокі, невеликі, злегка оперена голова, високі ноги; дуже рухливий, добре пристосований до місцевих умов. Середня жива маса дорослих самців — 13— 14 кг, самок — 6,5—7 кг, несучість — 75—80 яєць. Для них характерні висока заплідненість яєць (90—95%) і виводимість молодняка (80% і вище). Збереженість індичат залежить від багатьох чинників, та в задовільних господарських умовах може досягти 85—90%. Північнокав-

казькі бронзові індички поширені в південних областях країни, в Середній Азії, експортувались у Німеччину та Болгарію. Вони добре акліматизуються і дають гарну продуктивність як в умовах відносно помірного клімату, так і різко континентального спекотного.

Московські бронзові. Виведені в Росії шляхом схрещування місцевих бронзових з широкогрудими бронзовими індичками. Цей птах відзначається типовим бронзовим пір’ям, трохи довгою та широкою головою, сильно загнутим дзьобом, довгою, злегка зігнутою шиєю, випуклою спиною. Груди в цієї породи широкі, повні, корпус довгий і глибокий. Індички мають порівняно високі продуктивні якості, витривалі, добре фуражують і пристосовані до пасовищного утримання, тому їх рекомендують розводити як у промислових комплексах для індиків, так і на присадибних ділянках і у фермерських господарствах. Маса дорослих самців досягає 15—19 кг, самок — 7—9 кг, несучість — 80—90 яєць, маса яєць у середньому дорівнює 85—87 г, заплідненість яєць може перевищувати 90%, вивід молодняка — 70—80%. Статева зрілість птаха настає у віці 7 місяців. Молодняк має гарну життєздатність. Індичат на м’ясо вирощують до 140—150 днів. До цього віку маса самців досягає 6 кг, самок — 4—4,5 кг.

Білі широкогруді. Індички даної породи отримали найбільше поширення. Вони характеризуються кращими м’ясними якостями, скороспілістю, гарним товарним виглядом тушки, високою (порівняно з бронзовими індичками) несучістю. Шляхом селекції на базі білих широкогрудих індичок створено багато цінних високопродуктивних ліній.

Лінія — це відселекціонована група птахів усередині породи або породної групи, яка походить від видатного

предка та має певні господарсько-корисні ознаки, що стійко передаються потомству.

Серед білих широкогрудих індичок виділено три основні різновиди: важкі, середні та легкі. Вони розрізняються головним чином за м’ясною скороспілістю та відтворюваль-ними якостями.

Жива маса дорослих самців важких ліній і кросів — 22—25 кг, самок — 10—11 кг; середніх відповідно — 17— 15 та 6—7 кг; легких ліній і кросів — 8—9 і 4,5—5,5 кг. Індичата важких кросів досягають забойних кондицій у 18—25-тижневому віці при живій масі самців 11—14 кг, самок — 7—8 кг. Індичат легких кросів забивають у 8— 9-тижневому віці при живій масі 2—2,3 кг.

Особливістю даної породи є і те, що до 90—100-денного віку ріст індичок майже припиняється, проте вони добре оперені, під час забою тушки мають гарний товарний вигляд. Індички легких кросів відмінно пристосовані до кліткового вирощування.

Московські білі індички. Дуже поширені. Створено в Росії шляхом схрещування білих голландських, білих місцевих і белствільських. Основні продуктивні якості московських білих індичок такі ж, як і московських бронзових, але в білих вища несучість, кращі м’ясні якості та товарний вигляд тушки в ранньому віці.

Північнокавказькі білі. Індичок виведено шляхом схрещування бронзових самок з білими широкогрудими самцями, надані гібридні самки схрещувались із північнокав-казькими бронзовими самцями. Частина отриманих нащадків з білим пір’ям і білою шкірою стала початковим матеріалом для створення білих північнокавказьких індичок. Птах визначається високою несучістю (рекордистки дають до 180 яєць), м’ясною скороспілістю, має добру тушку в ранньому віці, чисте біле пір’я, пристосований до умов південних районів країни, життєздатний і добре використовує корм.

Відомі також великі групи місцевих індичок, які відмінно пристосовані до певного клімату, умов годування та утримання і відзначаються непримхливістю. Але вони, на жаль, пізньоспілі, малопродуктивні. Несучість їх — 20—ЗО яєць, у гарних умовах — 50 штук. Жива маса дорослих індиків— 6—7 кг. Молодняк на м’ясо вбивають у 7—8 місяців. У цьому віці тушка має гарний товарний вигляд. Місцеві індички в різних регіонах країн СНД — результат акліматизації та безсистемного розведення завезених у різний час різних пород індичок. Так, у Грузії існує сім їх різновидів: чорні, бурі, білі, рябі, палеві, сірі, брукотні з бронзовим полиском. Найбільш поширені місцеві бронзові індичКи. Великі зграї бронзових індичок знаходяться в

Узбекистані, Азербайджані, Вірменії, які носять місцеві назви. Відомі сталінградські бронзові, місцеві бронзові індички України, покращені шляхом схрещування з бронзовими широкогрудими. Місцеві індички — велика цінність як племінний матеріал для підвищення життєздатності високопродуктивних пород, що вже є.

Розводять індичок в основному з метою отримання цінного м’яса з виключно високими смаковими, харчовими дієтичними якостями. В тушках індичат міститься в середньому 49—51% м’язової тканини, 10—16% підшкірного жиру, до 9% внутрішнього жиру. Основну масу м’язової тканини складає біле м’ясо — м’язи грудей, спини. М’язи ніг, крил, шиї — червоне м’ясо. Індичине м’ясо корисне для людей будь-якого віку, тому попит на нього швидко росте.

Основні показники м’ясної продуктивності індичок — несучість і жива маса. Несучість розглядається як основа м’ясної продуктивності: чим більше буде отримано біологічно повноцінних інкубаційних яєць і відповідно здорових пташенят, тим більше буде м’яса. Індички культурних пород, починаючи несіння яєць у 8—8,5 місяця, інтенсивно несуться п’ять—шість місяців. За цей період вони можуть знести 100—120 яєць. При середній виводимості, що дорівнює 65—70%, від одної індички отримують 65— 85 індичат, які під час вирощування до 120 днів дають близько 2 ц м’яса в живій масі. Індички добре відплачують корм приростом живої маси. На 1 кг при збалансованому за всіма поживними речовинами годуванні витрачається 3—4 кг корму. Вихід м’яса під час забою в них перевищує 80%.

В індивідуальних господарствах індичок можна використовувати як несучу птицю. Індичині яйця поживні та смачні, завдяки цільній та міцній шкаралупі та підшка-ралупних оболонок вони можуть зберігатися значно довше за курячі. Середня маса яйця дорівнює 80—90 г. У яйці в середньому міститься 58% білка, 31 — жовтка, 11% шкаралупи з підшкаралупними оболонками. Калорійність 100 г яєчної маси — 169, білка — 49, жовтка— 374 калорії.

Добавити статтю	Добавити питання	Добавити відповідь	Добавити пораду