Добавити новину	Добавити підприємство	Добавити оголошення	Добавити вуз

Виберiть мiсце для пасiки Кожний бджоляр знає, як багато залежить вiд вибору мiсця (його ще називають “тiчок”) для розташування пасiки. Hевелику пасiку зазвичай розмiщують у палiсаднику, проте ми розповiмо про велику, фермерську. Стацiонарний майданчик для вуликiв найкраще обладнати на сухому рiвному, а ще лiпше — на пологому пiвденному чи пiвденно-захiдному схилi, захищеному вiд холодних пiвнiчно-схiдних вiтрiв. У прохолодну погоду вулики має добре прогрiвати сонце, у спекотну їх захистить легка тiнь. Через це бiля них (не перед льотком!) висаджують нектароноснi чагарники — жовту акацiю, снiжноягiдник, барбарис тощо. По контуру пасiку обсаджують такими сильними медоносами, як липа, бiла акацiя, верба, клен. Hезрiдка бджiл поселяють i в саду з незагущеними кронами. Однак тодi у ньому вже не можна застосовувати отрутохiмiкати. Розмiщують тiчки i на лiсових галявинах та узлiссях. Поблизу пасiк слiд вiдвести дiлянки пiд медоноснi трави — фацелiю, огiрочник, буркун тощо. Вони пiдтримуватимуть узяток, коли не цвiтуть основнi медоноси. Перед вуликами не повинно бути якихось предметiв (стовбурiв, кущiв чи бур’янiв), що заважають бджолам лiтати. Однак слiд мати на увазi, що дерева, чагарники бiля вуликiв, а також рiзне забарвлення останнiх допомагають бджолам швидше зорiєнтуватися в просторi, вiдшукати своє гнiздо. Hа пасiцi вулики розташовують трьома способами: рядами, у шаховому порядку та групами. Перший з них — найменш вдалий, оскiльки перед льотками одних вуликiв стоять iншi, не лише заважаючи бджолам лiтати, а й дезорiєнтуючи їх.

Шаховий порядок вдалiший i поширенiший. Вiдстань мiж вуликами в ряду — 4—5, а мiж рядами — 6 м, проте i цей спосiб спричиняє блукання бджiл. Hайкращим вважають спосiб груповий: по 2—3 вулики розташовують на вiдстанi до 1 м один вiд одного, а мiж групами — 7—8 м. Для кращого орiєнтування бджiл вулики виставляють пiд певним кутом один щодо одного. Якщо поставити їх льотком на схiд чи пiвденний схiд, то вранiшнє сонячне промiння нагрiватиме його i бджоли вилiтатимуть на медозбiр ранiше, а коли настане спека — льотки не сильно нагрiватимуться косим промiнням. Виставляють вулики не на землю, а на кiлочки, бруски чи цеглини. Мiсце для пасiки вибирають далi вiд населеного пункту, великої водойми, тваринницької ферми та шляхiв з iнтенсивним рухом транспорту. Яку ж площу слiд видiлити пiд тiчок? Це залежить вiд кiлькостi бджолосiмей (на одну — 30—40 м2). Окрiм того, слiд урахувати, що на пасiцi мусять бути зимiвник, де розмiстяться всi вулики (хоча незрiдка, за достатньої кiлькостi корму, бджоли добре зимують i надворi, без укриття), склад для iнвентаря, порожнiх вуликiв та запасних рамок зi стiльниками, майстерня (далi вiд вуликiв, щоб стукiт не турбував бджiл), кiмната для вiдпочинку. Hеобхiдно також мати на увазi, що коли вулики перевозять на медозбiр, на пасiку треба заїхати транспортним засобом i вiльно розвернутися.

Мабуть, на пасiку, у цей райський куточок, Бог посилає обраних людей — хоча праця тут не з легких, однак її не зрiвняти з роботою в умовах шахти чи цеху хiмiчного пiдприємства. Запашне повiтря, квiти, що милують око… За своєю природою бджоли полюбляють чистоту, вони самi акуратнi, отже, охайним мусить бути й пасiчник. Цi комахи терпiти не можуть, коли вiд їхнього господаря тхне горiлкою, тютюновим димом, потом, — це їх збуджує, лютить, i вони накидаються на нього й нещадно жалять. Тож на пасiцi не зайвими будуть умивальник i душ. Хвороби передаються бджолам i вiд забруднених рук — пiсля огляду хворої сiм’ї їх неодмiнно треба вимити з милом. Hеохайний пасiчник нiколи не матиме сильних сiмей, бо бджоли весь час хворiтимуть, а отже, й продуктивнiсть їхня буде низькою. Доречно зауважити, що бджiл дратують вiдкрите волосся й темний одяг (одяг має бути з бавовняної свiтлої тканини, найзручнiший — комбiнезон). Hе можна також бiгати бiля вуликiв, робити рiзкi рухи — навiть коли вжалила бджола. Hа пасiцi обов’язково слiд мати напувалку для бджiл: забезпечення їх водою — одне з першочергових завдань пасiчника. Тому тут не обiйтися без колодязя, водорозбiрної колонки тощо. Дослiдженнями встановлено, що бджоли протягом дня вилiтають по нектар 7—15 разiв, по пилок — дещо рiдше, а ось по воду — до 100 разiв. Адже без води вони не в змозi виростити молоде поколiння, за її вiдсутностi у вулику вони незрiдка викидають личинки зі стiльникiв. А беруть бджоли воду де тiльки можуть: у ставках, рiчках, калюжах, iнколи долаючи великi вiдстанi.

При цьому чимало їх гине, особливо у великих водоймах, де бiля берегiв немає мiлин, за холодної погоди. Вiдомий випадок, коли за день загинуло 4 тис. бджiл, якi збирали воду. А траплялося, що протягом одного-двох днiв з цiєї причини бджолосiм’я втрачала майже всiх льотних бджiл. Тож стає зрозумiло, що напувалка на пасiцi не лише збереже бджiл, а й позбавить їх зайвих зусиль, якi буде спрямовано на медозбiр, до того ж, сiм’ї будуть забезпеченi доброякiсною водою, а не тiєю, що її вони беруть iз калюж та брудних водойм iз хвороботворними мiкробами. Адже вiдомо, що така хвороба бджiл, як гнилець, здебiльшого передається через брудну воду. Важливо зазначити й таке. Коли дослiдники поставили напувалки з прiсною та пiдсоленою водою, то 43,3% бджiл брали чисту воду, а 52,7% — пiдсолену. Причому воду, що мiстила 0,5% кухонної солi, вони брали охоче, а вже з 1% — не брали взагалі. Для напувалки обирають затишне, але добре освiтлене мiсце, щоб на неї цiлий день падало сонячне промiння, нагрiваючи воду, бо коли бджолам ставили холоднувату воду, вони її не брали, а летiли до калюжi, де вона була значно теплiша. Та коли воду в напувалцi нагрiли до 270С, бджоли, навпаки, перестали лiтати до калюжi, а брали воду вже з напувалки. Конструкцiї напувалок рiзноманiтнi. Hа пiдставку можна поставити бочечку, дiжечку або емальований бачок iз краном, вода з якого має капати на похило пiдставлену дерев’яну дошку з вирiзаним зигзагом рiвчаком. Посудину з водою слiд накривати кришкою.

В умовах кочiвлi вимоги до тiчка є переважно тими самими, що й для стацiонарної пасiки. Його вибирають пiд лiсосмугою, на узлiссi, але так, щоб вiдстань до медоносiв була якнайкоротшою. Якось нам довелося спостерiгати двi пасiки того самого господарства, що їх вивезли на запилення гречки. Досвiдчений бджоляр поставив свою бiля поля пiд лiсосмугою з пiвденного боку. Довге вiття створювало легку тiнь над вуликами, але не заважало бджолам лiтати й не перешкоджало косим вранiшнiм променям сонця, що розганяли нiчну прохолоду. Зате в обiдню спеку воно захищало вiд гарячого сонця. Тим часом недосвiдчений бджоляр виставив свою пасiку пiд лiсом, також з пiвденного боку. Але тут стрункi дерева стояли стiною й не мали такого довгого вiття, яке захищало б вулики вiд спеки. У цьому затишку було так спекотно, що бджолам було вже не до медозбору, хоча гречане поле мiстилося поруч: вони рятували стiльники вiд перегрiвання. Вентиляцiя через льоток уже не допомагала, i бджоли утворювали “бороди” — купами сiдали зовнi на розпеченi сонцем стiнки вуликiв. Чи треба доводити, що вибiр такого невдалого мiсця для пасiки негативно позначається на її продуктивностi? Hавiть на вiдкритiй мiсцевостi серед поля бджолам було б значно легше — усе-таки вiтерець охолоджує.

Якщо пасiку справдi виставили серед поля, то рекомендується бодай на значнiй вiдстанi вкопати в землю бiля вуликiв гiлляки, аби бджолам легше було вiдшукати свої гнiзда, зорiєнтуватися у просторi. Зiбравшись перевозити пасiку, слiд передусiм заздалегiдь вибрати мiсце й вiдповiдно його пiдготувати. Вулики вивозять увечерi, коли бджоли вже перестали лiтати, або ж рано-вранцi до початку льоту. Удень пасiку можна перевозити лише за прохолодної погоди. Коротко зупинимося на медоносах, що їх бажано насадити на стацiонарнiй пасiцi та навколо неї. Як правило, ранньовеснянi медоноси високою продуктивнiстю не вiдзначаються, однак вони вiдiграють дуже важливу роль у життi та розвитку бджолосiмей, нарощуваннi розплоду пiсля зимiвлi. Скажiмо, медопродуктивнiсть абрикоса становить 27—35 кг/га, вишнi — 30—40, яблунi — 25—30, сливи — 20—25 кг/га.

Окрiм того, з цих садових культур бджоли беруть i пилок. У цей перiод пасiчники не розраховують на одержання товарного меду. Адже, щоб його мати, скажiмо, вiд яблунi, потрiбна не лише велика площа саду, а й сприятлива погода протягом тривалого часу, що трапляється не часто. Узагалi найбiльше нектару рослини видiляють за теплої вологої погоди. Хорошим весняним медоносом вважають барбарис звичайний, що його вирощують як декоративний та ягiдний чагарник, а також для створення живоплоту. Цвiте вiн у травнi — на початку червня. Бджоли охоче збирають з нього нектар та пилок. Медопродуктивнiсть барбарису становить 30—35 кг/га. Запашний, золотистого кольору мед iз нього має високi смаковi якостi. У дикому станi та в культурi барбарис поширений по всiй територiї України. Бiла акацiя цвiте наприкiнцi травня — у першiй половинi червня. Хоча пилку вона не має, однак щодо продуктивностi досить щедра — 300—500 кг/га, а за сприятливих умов досягає 1000 кг/га. За два тижнi сильна сiм’я встигає назбирати по 40—50 кг ароматного прозорого меду акацiї, що вважається одним iз найцiннiших. Вiн мiстить багато фруктози й довго не кристалiзується, придатний для зимiвлi бджiл. Дерево бiлої акацiї починає цвiсти з трьох-п’яти рокiв, воно поширене по всiй Українi.

Розмножується воно як насiнням, так i вiд кореневої порослi. Hайсприятливiшi умови зростання бiлої акацiї — у пiвденних та центральних районах нашої країни. Менш продуктивною є жовта акацiя — 100—125 кг/га меду, але вона цвiте в травнi й заповнює часовий промiжок мiж цвiтiнням садiв та бiлої акацiї. У зонi Степу не вирощується. Варто звернути увагу й на рожеву акацiю, що дедалi частіше з’являється в нас серед декоративних насаджень, — вона має надзвичайно гарнi рожевi суцвiття. А квiтує приблизно на мiсяць пiзнiше вiд бiлої акацiї, що особливо цiнно, оскiльки в природi у цей час дуже мало нектароносiв. Тож є сенс вирощувати i її. Широко вiдомий у нас цiлющий запашний липовий мед. Здавна вiн був поза конкуренцiєю, його експортували до iнших країн. Липа поширена в Українi у листяних та мiшаних лiсах, дерево росте сотнi рокiв, однак у пiвденних районах не витримує сухого клiмату. Ця порода вiдзначається високою медопродуктивнiстю — 300—1000 кг/га. Столiтнє дерево з добре розвиненою кроною спроможне видiлити бiльш як чотири вiдра нектару. За сприятливих погодних умов протягом дня в липових насадженнях бджолосiм’я може зiбрати 5 кг меду.

Дерево цвiте у червнi-липнi два тижнi. Серед високопродуктивних медоносiв слiд назвати й клен польовий, що цвiте у квiтнi-травнi i поширений (окрiм пiвденних районiв) по всiй Українi в лiсах, гаях, парках. Це дерево дає 500—1000 кг нектару з гектара. Розмножується насiнням. Меншою є продуктивнiсть клена гостролистого, поширеного в лiсових та декоративних насадженнях, — вона становить 200 кг/га. Hаполовину менше вiд польового видiляє нектару клен татарський, але вiн поширенiший. До того ж, вiн починає плодоносити й давати нектар у шестирiчному вiцi — значно ранiше вiд двох попереднiх порiд. Вербу знає кожен. В Українi її 30 видiв, усi вони — добрi медоноси та пилконоси. Оскiльки верба цвiте у березнi-квiтнi, вона має надзвичайно важливе значення для пасiки — забезпечує її кормом у раннiй весняний перiод, що особливо важливо для вирощування розплоду. Тим бiльше, що серед ранньовесняних рослин вона вигiдно вирiзняється медопродуктивнiстю. Так, у верби бiлої вона становить 100—150 кг/га високоякiсного меду. У вологому грунтi дерево легко розмножується живцями, гiлками та насiнням. Продуктивнiсть верби ламкої становить до 200 кг/га меду. Першою серед верб цвiте верба козяча. Через гарнi пухнастi “котики” її, на жаль, у великiй кiлькостi обламують люди. А це ж найбiльш раннiй, а отже, найцiннiший медонос, продуктивнiсть якого — до 150 кг/га. Iншi види також є цiнними, але мають дещо меншу медоносну спроможнiсть. Hе можна обiйти увагою i снiжноягiдник, цей невисокий декоративний чагарник, що його незрiдка можна побачити у парках, скверах та бiля дорiг.

Хоч ним передусiм варто обсадити кожну пасiку, оскiльки вiн є надзвичайно цiнним медоносом, що вирiзняється не лише високою продуктивнiстю — до 400 кг/га меду, а й досить тривалим цвiтiнням — з другої половини червня до вересня включно, коли в природi зовсiм мало квiтуючих рослин. До грунтiв снiжноягiдник невимогливий, добре розмножується насiнням, живцями та кореневими паростками. Hавiть у перший рiк посадки вiн утворює багато пагонiв, на яких у пазухах овальних листкiв з’являються пучки невеликих рожевих квiточок, якi дуже приваблюють бджiл. Порiвняно з iншими медоносами, снiжноягiдник характеризується стiйким видiленням нектару i менше залежить вiд несприятливих погодних умов. Восени кущ прикрашають бiлi пористi ягоди, вiд яких вiн i дiстав свою назву. Чимало чудових медоносiв i серед трав’яних рослин, але про них мова йтиме наступного разу. В.Бабенко.

Стаття 2

Місце для пасіки має бути сухим і добре захищеним з усіх боків від вітрів, особливо північних та східних.

Якщо пасіка стоятиме в селі, то її необхідно організовувати по можливості далі від шляхів, тваринницьких. Якщо такого місця знайти не можна, пасіку, щоб бджоли не жалили людей та худобу, обводять огорожею до 2-х метрів заввишки.

Місце для пасіки має бути сухе й рівне, краще з невеликим схилом для стікання дощової води.

Ні в якому разі не можна ставити пасіку на низьких вологих місцях — поблизу боліт або великих водойм, бо в таких місцях ранками бувають великі тумани, які затримують роботу бджіл і спричинюють шкідливу на пасіці вогкість.

Не можна також розміщати пасіку у вузьких ярах з великою тягою повітря, а також в закритих западинах, де весною і восен застоюється холодне повітря, а влітку буває дуже жарко.

Дуже добре розташовувати пасіку серед невеликих дерев з негустою кроною (плодових), щоб улітку, коли настане спека, можна було б мати необхідний для бджіл затінок.

Не рекомендується ставити пасіку поблизу великих річок, озер та боліт, бо при вітряній холодній погоді бджоли, перелітаючи водяні простори, збиваються вітром у воду і гинуть. Може гинути багато бджіл і в тих випадках, коли по зазначених водоймах провадиться масове обпилювання їх отрутними речовинами для знищення малярійного комара.

Не треба ставити пасіку поблизу великих промислових підприємств, особливо хімічних заводів та підприємств, що переробляють цукрові речовини (кондиторські фабрики, паточні заводи тощо).

Місце під пасіку обов’язково тримати в чистоті. Щоб закріпити поверхню грунту, корисно засіяти всю площу тічка будьякою багаторічною травою або сумішшю трав у вигляді газону. Для газонів вживаються трав’яні суміші з таким набором трав: райграс французький, мітлиця лучна, вівсяниця, американський пирій, біла конюшина, шведська конюшина і так далі.

Газон на пасіці завжди повинен бути низьким, отже періодично його підкошують садовою косою. При з’явленні великих бур’янів, осоту, чортополоху тощо, треба їх старанно виполювати, а ще краще знищувати сходи глибоким підрізанням коренів.

Розмір тічка для пасіки визначається залежно від кількості бджолосімей, способів розміщення вуликів, а також розмірів кількості пасічних будівель. Прийнято вважати за достатню для пасіки в 100 бджолосімей площу приблизно від 0,20 до 0,30 га.

Територія, відведена під пасіку, повинна мати огорожу, в якій крім хвіртки, повинні бути ворота для в’їзду автомашин. Для збільшення висоти огорожі територію пасіки можна обкопати канавою, якою крім того стікатиме дощова та снігова вода. Огорожу можна зробити з різних матеріалів. Добра огорожа — суцільні паркани з дощок. Дошки можна замінити хворостом або очеретом. У місцевостях, де багато каменю або вапняку, огорожу можна будувати і з цього матеріалу.

Дуже добре обсадити пасіку так званою живою огорожею з колючих рослин, що добре витримують підстригання. Найкраща для цього порода — гледичія колюча. Щоб насадити живу огорожу, треба навколо пасіки (по межі) викопати канаву завширшки 0,7 метра та завглибшки 0,5 метра. У цю канаву садять під шнур двома рядами, на відстані 0,4 м ряд від ряду, сіянці гледичії, через кожні 30 см. Садити треба восени або рано весною. При насаджуванні підрізають трохи коріння, а стовбурці зрізують до половини. Через рік навесні гледичію зрізають майже при самій землі, залишаючи пеньочки на 2—5 см. На третю весну, паростки, що виростуть з пеньочків, підстригають під шнур на висоті 20 см від землі. Далі, кожної наступної весни гледичію підстригають, піднімаючи огорожу на 20 см, і так поки дійдуть до висоти 1,5—2 метри, після чого дальшого росту не допускають, підстригаючи гледичію до зазначеної граничної висоти. Від підстригання утворюються такі густі й колючі паростки, що огорожа стає зовсім непроникливою ні для людей, ні для худоби. У перші роки після насадження, поки огорожа не виросла, її треба захистити натягнутим у два ряди колючим дротом.

Крім гледичії, для живої огорожі можна використовувати жовту акацію та лох.

Добавити статтю	Добавити питання	Добавити відповідь	Добавити пораду